«роздІловІ»: Щастя не оминеш

«Вчись говорити так, ніби твої слова –

останнє, що почує той, хто завтра помре»

С. Жадан

Все починалося, як завжди починаються подібні заходи. Стіни Art Area ДК вже встигли побачити їх чимало – творчі вечори, музичні концерти, танцювальні перформанси. Ці стіни, пофарбовані в білий колір, здається, відображають внутрішнє світло тих, хто ділився своїм світовідчуванням з глядачем у цьому невеликому, але по суті безкрайньому просторі – просторі мистецтва і любові.

… «Кожна душа обживає собі якесь тіло, і кожні двері ведуть до якоїсь кімнати»

Що чекає нас – тих, хто прийшов сюди сьогодні? Не знаю як інші – ті, хто розсідається зараз на стільцях, кріслах і просто на подушках на підлозі, а я не уявляю, чого чекати від цього вечора. Ні, я, звичайно, знаю, хто такий Сергій Жадан. Звичайно, я читала його поезію і не один раз. Знаючи, що писатиму огляд про те, що побачу і почую, я з усією відповідальністю розшукала всю можливу інформацію про цей «мультимедійний проект».

Я знаю, що головна його складова – візуальні ефекти, що для «розділових» їх створила Оля Михайлюк – автор переважної більшості концептуальних проектів агенції «АртПоле», режисер кількох відеопоетичних робіт і літературно-музичних проектів за участю найвідоміших українських письменників.

Я знаю, що буде музичний супровід, в якому задіяний Влад Креймер — музикант і звукорежисер, який працює у напрямку експериментальної електронної музики, часто із застосуванням аналогових технологій звучання: керовані радіочастоти, старі синтезатори і драм-машини. Але за великим рахунком, і поклавши руку на серце, я все одно не уявляю, чого мені чекати від цього заходу.

… «Слова, якими можна все пояснити, завжди прості»

«роздІловІ» починаються якось несподівано відразу – без довгих вступів і передмов. Але я ще не включилася в них: я слухаю Жадана про «любові смарагдову течію», я слухаю музику. Дивлюся на білу цегляну поверхню, де квапливим і не дуже розбірливим почерком з'являються слова, і чогось чекаю. Чого саме? Карнавалу і салюту? Феєрії спецефектів?

Нічого цього немає. Є музика, яка дихає в унісон з Голосом. Голос розповідає… про мене. Так-так, це ж точно про мене! Про те, що всередині. І про ту дівчину з татуюваннями на руках, яка сидить на сусідній подушці. І про ту пару, яка міцно тримається за руки. І про цього хлопця, який слухає, схиливши голову набік. Це про всіх нас. Про нашу ніжність і біль…

… «Серце, серце, мені так радісно слухати, як ти б’єшся, схоже на лисицю – пійману, але не приручену»

Біла стіна тим часом живе своїм складним життям. Слова змінюються лініями, краплі чи дощу, чи сліз – пелюстками. І в якийсь момент все: голос, музика, скрижалі стін – раптом зливаються в один могутній неподільний потік, який сприймається вже не звичними органами чуттів, а чимось більш загадковим і глибоким, як ніби він проходить крізь твою душу. І коли все закінчується, ти сидиш оглушений, повільно приходячи до тями. Наповнений і спустошений одночасно.

Спасибі вам, «роздІловІ», ви об'єднали нас в цей вечір своєю чесністю, щирістю, своїм талантом.

… «ранити шкіру долонь об залізні канати, цінуючи здатність любити, ніби найвищу здатність»

© Катерина Чернова

Фото: Валерія Дідик


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *